Вихідці з України були здавна традиційно бажаними кандидатами на заміщення офіцерських та генеральських посад в армії Московського царства та, пізніше, Російської імперії. Це обумовлюється, насамперед, спільною релігією — православ’ям, яке з початку XVII ст. й аж до 1917 р. було головною ідеологічною зброєю московських царів та російських імператорів. Незважаючи на те, що на службу до Москви, а згодом до Санкт-Петербурга доводилося запрошувати тисячі іноземних фахівців, насамперед військових, на них важко було покладатись у загрозливих ситуаціях. Битва під Нарвою 1700 р., під час якої з армії Петра І на бік Карла XII перебігла більшість офіцерів-іноземців, а решту їх, як іновірців та потенційних зрадників, перекололи солдати, красномовно довела, що відданих фахівців слід шукати серед «своїх» — православних. Відтоді російські імператори традиційно віддавали перевагу особам православного віросповідання. Саме в цьому — єдиній вірі, слід шукати першоджерело появи вихідців з України серед аристократії та військової еліти Московського царства і Російської імперії.

Перший випадок масової появи уродженців України в офіцерському корпусі Росії відбувся за часів гетьманування Петра Сагайдачного. Передували цьому обставини серпня-вересня 1618 р., коли українське козацтво на чолі з гетьманом П. Сагайдачним разом із польськими військами ходило на Москву і навіть намагалося її взяти приступом. Причому козаки спалили всі передмістя та пограбували кілька великих російських міст, винищивши частину їх мешканців. У ніч з 11 на 12 жовтня 1618 р., напередодні свята Святої Покрови, запорозькі козаки та поляки мусили піти на черговий приступ Москви, і, як визнає більшість літописців та істориків, місто було приреченим на поразку. Проте у вирішальний момент запорожці відмовилися штурмувати останню лінію оборонних споруд московської фортеці та повернули додому.