Певну роль у становленні такої позиції відіграв український гетьман Іван Мазепа, який, як відомо, до 1708 р. включно був одним із найближчих радників Петра І. Після переходу І. Мазепи та кошового отамана Запорозького козацтва Костя Гордієнка на бік Карла XII близькими помічниками російського імператора стали інші українці. Насамперед слід згадати ректора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича, який здійснив у Росії церковну реформу, що призвела до повного підпорядкування церкви імператорові. До того ж саме Прокопович став автором головних ідеологічних засад Російської імперії, яких вона дотримувалася аж до 1917 р.

Варто також нагадати, що під час Полтавської битви 1709 р. на боці Карла XII були лише запорожці, менша частина лівобережних (малоросійських) козаків та лише половина Охочекомонних та Охочепіхотних полків. Решта лівобережців та охочекомонників на чолі з Іваном Скоропадським, а також слобідські козаки стояли осторонь.

Від самого початку створення зародку нової російської армії у 1683 р. Петру І довелося часто вдаватися до послуг іноземних офіцерів. Після Нарви Петро І став на шлях створення власних офіцерських православних кадрів. У пізніших родинних хроніках малоросійських шляхтичів можна натрапити на багато згадок про перебування предків тих чи інших українських аристократів в армії Петра І. Найбільш рання, яку вдалося знайти, — запис про службу в офіцерських чинах сотника Бакланської сотні Стародубського полку Павла Гудовича, який загинув під Нарвою у 1700 р.

Генерал-поручик Андрій Степанович Мілорадович (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1912, Т. 3)

Зміни в етнічному складі серед офіцерства часів Петра І також можна простежити (досить умовно) за кількома російськими полковими хроніками, написаними у другій половині XIX ст. (більшість документів, уміщених там, не дійшли до нашого часу).