Гриць стояв неподалік металевої огорожі Митрополичого саду.

Штех зробив хлопцеві знак, щоб ішов за ним, і попрямував униз до парку Костюшка. Тут, у бічній тінявій алеї, обрав порожню лавицю й сів посередині, поплескавши долонею ліворуч від себе, полюбляв, щоб співбесідник, ким би не був, другом чи ворогом, сидів ліворуч, вважаючи, що ця позиція невигідна для нападу, — в нього вільна права рука, а це завжди дає якусь перевагу.

Коли Гриць умостився, Штех повернувся до нього впівоберта й запитав:

— Тобі подзвонили чи знайшли?

— Куди мали б дзвонити? У гуртожиток?

— Хто передав наказ?

— Не відаю. Сказав, від отця Йосипа.

— Знаєш, хто я?

— Звідки ж?

— Усе, що накажу, треба виконувати.

— Але ж…

— От що, хлопче, ти про службу безпеки чув?

— Чом не чути?

— Твій дядько був курінним УПА, і ти мусиш знати, що ми робимо з неслухами!

— Знаю. Але ж хто ви й чому я мушу виконувати ваші накази?

— Пароль, який ти одержав від отця Йосипа, і є наказом. Та я не критимусь від тебе. Маєш справу з функціонером головного проводу. — На всяк випадок Штех не сказав, що обіймає багато вищу посаду.

Гриць недовірливо округлив очі.

— Головного? — перепитав шанобливо.

— Так, хлопче, головного, і задля дрібниць я б не приїздив сюди.

— Так ви звідти! — Гриць випростався на лавиці. Здавалося, ще секунда — скочить і стане струнко.

— Так, звідти, і, якщо ти не дурний, мусиш зрозуміти: яка це честь — виконувати мої завдання.

Гриць аж посвітлів на обличчі: він чув, що таке накази головного проводу, — їх виконують лише найдостойніші.

— Сподіваюсь, що зможу бути корисним, — відповів, стиснувши кулаки.