Сьогодні Джуніор Ренні радів цьому факту.

Він проплентався північним берегом річки аж під міст — поліцейські сирени вже затихали вдалині, міський гудок вив голосно, як і раніше, — і видряпався вгору на Страут-лейн. Роззирнувся на обидва боки, а тоді шаснув повз щит з написом ХОДУ НЕМА. МІСТ ЗАКРИТО. Нирком опинився по той бік перехрестя жовтих стрічок, у затінку. Сонце заглядало крізь дірки в даху, розкидаючи яскраві монетки світла по зачовганих дерев'яних дошках під ногами, але після пекельного полум'я в тій кухні тут стояла благословенна темрява. Під дахом у кроквах воркували голуби. Вздовж дерев'яних бортів валялися розкидані пивні бляшанки й пляшки з-під кавового бренді «Алленз»

«Мені ніколи цього не спекатись. Хтозна, чи є якісь частки мене в неї під нігтями, не пам'ятаю, чи вона мене хапала, чи ні, але там залишилась моя кров. І відбитки пальців. Маю тепер лише два варіанти на вибір: тікати або піти й здатися».

Ні, був ще й третій. Можна було вбити себе.

Йому треба повернутися додому. Затулити всі штори в себе в кімнаті, перетворити її на печеру. Ковтнути ще імітрексу, лягти — може, пощастить заснути. А вже потім він, можливо, щось придумає. А якщо по нього прийдуть, коли він спатиме? Ну то й що, це звільнить його від вибору між Виходом № 1, Виходом № 2 чи Виходом № 3.

Джуніор перетнув міський парк-майдан — ділянку землі, що перебувала у спільній власності громади Честер Мілла. Хтось — якийсь літній чоловік, котрого він не впізнав, — схопив його за руку з запитанням: «Що трапилося, Джуніоре? Що відбувається?», але він тільки хитнув головою, відмахнувся від старигана і продовжив свій шлях.

Міська сирена за його спиною продовжувала ревти, мов на світову погибель.