Спершись на граблі, він нахилив голову, прислухаючись. Сирена почала віддалятися, і він знову зайнявся листям. На веранду вийшла Бренда. У Міллі майже всі звали його Дюком — прізвиськом, яке пристало до нього, ще коли він був школярем і не пропускав у кінотеатрі «Зірка» жодного фільму з Джоном Вейном

— Гові, чогось вимкнулась електрика. І там щось гриміло.

Гові, для неї він завжди Гові. Немов з отого:«Трюкач Гові», «А ось і Гові», «Як життя, Гові?»

Він намагався ставитися до цього по-християнському — чорт, він поводився щодо цього як справжній християнин! — але подеколи йому спливала думка, чи не має стосунку, хай опосередкованого, ця кличка до того крихітного пристрою, що він тепер його змушений носити в себе у грудях.

— Що це?

Вона завела очі під лоба, твердим кроком рушила до своєї машини, вхопила радіоприймач і натиснула на ньому кнопку, обірвавши на півслові хор Нормана Лубоффа

— Скільки разів я тобі казала, щоб ти не тулив цю річ на капот моєї машини? Ти подряпаєш фарбу, і впаде її продажна ціна.

— Вибач, Брен. Що ти казала?

— Електрика вимкнулася! І щось вибухнуло! Мабуть, саме туди й погнав Джонні Трент.

— То Генрі поїхав, — сказав він. — Джонні з пожежниками в Касл Року.

— Та хто б там не був…

Завила інша сирена, тепер нового типу, ці звуки Дюк Перкінс подумки називав «пташиним щебетом». Отут уже мусить бути «двійка» Джекі Веттінгтон. Напевне, що Джекі, бо Рендолф, мабуть, залишився наглядати за їхньою стайнею, сидить там, похитується, відкинувшись на спинку крісла, поклавши ноги на стіл, і читає «Демократа». Або в сральнику засідає. Пітер Рендолф був справним копом, і жорсткість міг проявити, де треба, але Дюк його не любив. Почасти через те, що той беззастережно був людиною Джима Ренні, почасти тому, що Рендолф іноді проявляв жорсткість, більшу за потрібну, але найбільше через те, що Рендолф був лінькуватим, а Дюк Перкінс не переварював ледачих полісменів.