— Шефе, я не знаю, я вам переказала все, що мені наказав Пітер.

Бренда, аж ніяк не тупиця, вже сиділа за кермом свого авто, щоб звільнити виїзд і темно-зелена машина шефа могла здати задом на вулицю. Радіоприймач вона поставила біля невеличкої купки вже згорнутого ним листя.

— Окей, Стейсі. На вашому кутку теж електрику вибило?

— Так, і дротовий телефонний зв'язок пропав. Я по мобільному. Щось, мабуть, погане трапилося, правда?

— Сподіваюся, ні. Ти можеш зараз посидіти в конторі, прикрити нас? Я певен, що там зараз нікогісінько й не замкнено.

— Я буду там за п'ять хвилин. Зв'язуйтесь зі мною через базову систему.

— Тоді Роджер

Бренда пішки повернулася на під'їзну алею, і тут якраз увімкнулася й міська сирена, її виття здіймалося й спадало хвилями і від цього звуку, як це бувало завжди, у Дюка Перкінса стиснуло груди. Одначе він не забув обняти Бренду. Вона ніколи потім не забувала, що він знайшов на це хвильку.

— Нехай тебе це не хвилює, Бренні. Ця штука запрограмована так робити завжди, коли вимикається магістральна лінія електропостачання. За три хвилини вона замовкне. Чи за чотири. Забув, скільки точно.

— Я знаю, але все одно ненавиджу її. Той ідіот Енді Сендерс був увімкнув цю сирену одинадцятого вересня, ти пам'ятаєш? Ніби ті терористи-самогубці збиралися націлити наступний літак на нас.

Дюк кивнув. Енді Сендерс дійсно був ідіотом. На жаль, він був також і першим виборним, життєрадісним Мортимером Снердом

— Я мушу їхати, люба.

— Розумію, — вона пішла слідом за ним до машини. — А що там? Ти вже щось знаєш?

— Стейсі сказала, що на сто дев'ятнадцятому зіткнулися літак і вантажівка.

Бренда нерішуче посміхнулася.

— Це такий жарт, правда?

— Зовсім ні, якщо в літака щось трапилось з двигуном і пілот намагався аварійно приземлитися на шосе, — пояснив він.