Друзі мої, рідні мої, як же нам жити далі? Як віднайти спокій, Щоб знову сміятися, спати, працювати, сідати до столу, цілувати кохані вуста, розмовляти з людьми про буденні речі? Я знаю, що ви мені відповісте на цей болісний реквієм душі... Так було одвіку, таке веління життя, так сотворено світ, ми нічого не можемо вдіяти супроти законів Природи чи Бога, підростають діти, ми їм готуємо шлях до радощів і горя, до падінь і перемог! Така динаміка і логіка цього світу, і повставати супроти нього — марна трата часу і енергії духу! Вип’ємо, згадаємо добрим словом наших незабутніх і будемо сподіватися, що й нас, можливо, дехто спом’яне незлим, тихим словом...

Знаю, знаю таку відповідь і ще тисячі інших — і від цього знання ще страшніше, бо найлогічніші слова втіхи та розради позбавлені найменшої переконливості, і я жахаюся пустелі безнадійності, що випалює моє серце пекельним самумом буття.