Марта їхала на возі, майже цілком заставленому рядняними мішками з борошном. Борошняний пил пудрою осідав на темних косах жінки, набивався в рот і в ніс, утрудняючи дихання, але все-таки це було краще, ніж тягтися пішки. Одновухий Джош перевальцем трюхикав поряд і, висолопивши рожевого язика, скоса позирав на мірошника, що правив волами, - тихого дрібненького дідка з умиротвореним виразом на вицвілому од віку обличчі, від чого мірошник скидався на затерту статую святого, яких чимало наставлено клопотами довколишніх різьбярів у церквах Опілля й Тенчина.

З іншого боку біля воза ступав мірошників син - невисокий здоровань із плечима завширшки як стіл. Побачивши його ведмежу статуру мимоволі спадає на думку, що мірошничиха замолоду скочила в гречку з кимось із кремезних лицарів-гуралів [4] , котрі полюбляли у вільний від розбою час молоти борошно на чужих жорнах.

Зрідка мірошників син відставав і, вдаючи, нібито ловить собі гав, по-звіриному швидко зиркав на собаку Марти, і тоді в його очах спалахували неприємні зелені вогники. Марта й сама якось це помітила, але не надала значення: хтозна, може, на хлопця в дитинстві сільські псяки нападали, от і не любить собак!

Ряба Джошева морда випромінювала цілковиту байдужість до всього на світі.

- До самого Тиньця з нами поїдеш, дочко? - зичливо спитав мірошник, погладивши долонею зіпрілу на сонці лисину. - Думай, бо я ще волів у Жаб’ячому Джерелі напуватиму… Що ж тобі гаяти час біля колодязя?

- А де той колодязь? - поцікавилася Марта.

- Отут недалечко, за горілим явором, де поворот до монастиря… як під’їжджатимемо, почуєш: жаби там скрекочуть, наче ті солов’ї!

- Ні, дідусю, тоді я вас не чекатиму. Мені якраз у монастир і треба, до абата Івонича.