Експеримент було задумано прекрасно.

І так само прекрасно він провалився. Яновський провів сеанс. І — нічого. Просто нічого.

Звісно, лишається лонг-стрес. Він приніс користь людям, а розробляти, поліпшувати, доводити його можна без кінця-краю.

А гомофеноменологія? Що буде з нею? Адже лонг-стрес не наблизив вирішення ні на крок…

Баржин розчахнув вікно. З вулиці війнуло сирим і свіжим повітрям. З насолодою вдихнув. «Стомився, — подумав він. — Стомився. І хочу спати». Він зібрався посидіти на кухні, аж тут задзеленчав дзвоник.

Дивно… Більше Баржин нікого не ждав.

На порозі стояв Старий. Поруч незнайомий чоловік, похилого віку, чимось схожий на нього самого, — такий же високий та сухий, з вузьким обличчям і важким підборіддям.

— Приймаєте гостей, Борисе Вініаміновичу? — спитав Старий.

Баржин відступив, жестом запросив увійти.

— А це мій дарунок до вашого ювілею, — сказав Старий. — Фелікс Максиміліанович Райновський, прошу любити й шанувати. Щойно з Москви, через те ми з ним і забарилися.

Райновський?!

Баржин глянув на Старого. Але той був цілком серйозний. Тільки десь у куточках очей… Хоча ні, це просто зморшки…

— Дуже радий. — Баржин потис руку Райновському і розчинив двері до кімнати. — Прошу!

Побачивши Старого, всі підхопилися. Із сусідньої кімнати визирнули Зойка і Гіго. Гіго уздрів Райновського і остовпів.

— Феліксе Максиміліановичу, вирвалися-таки?

— Хіба хто устоїть перед Чехашвілі? — пожартував Старий.

— Це що за жарти? — пошепки спитав Баржин у Гіго.

— Я не був певний, що вийде, тому й мовчав.

Не минуло й години, як Баржину здалося, що Райновський працює з ним від самого початку, так легко й непомітно ввійшов він до їхнього гурту. Це було приємно і самому Баржину, і — він це бачив — усім іншим.