От наглота я, нє?! Водійського посвідчення в мене, ясна річ, нема. Ну, тобто, є десь, але його ще треба знайти. Не кажучи вже про довіреність на цей розкішний мерседес. Мій любий взагалі мені недовіряє — має, вочевидь, на те підстави. Дико боїться оформляти на мене щонайменшу власність. Все на маму. Мама надійна, мама хороша, мама — єдиний його друг. Я дуже люблю його маму. Себе часами не люблю, а її завжди. Отож, поки п'яна я розвожу п'яних геїв по хатах, він запихає мої лахи в рюкзаки й валізи. Лахів неприємно багато. Я морщуся — моє перманентне відчуття бездомності ускладнюється наявністю баласту.

— Все, тут усі твої речі, — каже він. Обличчя навдивовижу бліде.

— Га? — не розумію я. Ба навіть переживаю шок. — це ж бо чого? Можна, я хоч і переночую тут?

— Ні, вали ночувати до своїх друзів. До геїв іди, до поетів… Іди. Зараз викличу таксі.

— А можна я па машині? — тиць-пиздиць і питаю я. Він трохи припухає від такої геть не романтичної наглості.

— Чому? — знову питаю я, щоби заповнив дурнувату паузу Мені й насправді страшно Він починає перелічувати свої образи «ти ставишся до мене, як до тупого предмета, як де кретина, а твої друзі сидять І вийобуються тут у мене вдома, показують, які вони мудрі й начитані!» (ааааа!!!! Я перебувала в такому темному канабісно-алкогольному отруєнні за тим столом, що запам'ятала хіба що наявність стола ), «ти не буваєш щирою», «ми ніби вдвох із тобою, але ти ніколи не поводишся так, ніби існую я!», «інтимні речі, про які нібито знаю тільки я, ти розказуєш геть усім — найлівішим своїм знайомим мальчікам і читачам твого грьобаного журналу!»

Я мовчу Не так від своєї мудрості чи стервозності Не так від того, що погоджуюся з ним — з образою номер один зовсім не погоджуюся більшість моїх «друзів» І в бук йому не вперлися — як від того, що в мене вже починаються вертольоти, й обертати в такому стані язиком стає все важче