Не менше попрацював над iсторiєю конфлiкту i наш український дослiдник, видатний дiяч того часу Д.Дорошенко. Дослiдження цього питання в його першому томi "Історiї України, 1917–1923 роки" було проведено на пiдставi газетних публiкацiй того часу, власного архiву та власних спостережень.

Безперечно, цiкавими є спогади документального характеру командуючого радянськими вiйськами В.Антонова-Овсiєнка, членiв Харкiвського Народного Секретарiату Г.Лапчинського, Є.Бош, В.Затонського (208,213,241–244). Зi спогадiв дiячiв Центральної Ради можна лише назвати твори згаданого вже В.Винниченка та члена Вiйськового Секретарiату В.Кедровського (122,147).

У 1990 роцi в Києвi побачила свiт книжка О.Романчука "Ультиматум", що була також присвячена конфлiкту Центральної Ради та Раднаркому. Але в нiй не було наведено жодного нового iсторичного факту, бiльше того, автор "Ультиматуму" навiть не переглянув усiх наведених попереду джерел, уже не говорячи про аналiз архiвних документiв Центральної Ради та газетних видань того часу. Бiльше того, автор "Ультиматуму" доволi тенденцiйно та однобiчно пiдiйшов до розгляду проблеми, йдучи не до iсторичної iстини, а граючи на полiтичних коливаннях сучасностi.

Ми наново переглянули справи фонду Центральної Ради та газетнi видання того часу, порiвняли спогади та дослiдження радянських та українських авторiв на емiграцiї. Переважна бiльшiсть iсторикiв схиляється до думки, що конфлiкт мiж Центральною Радою та Раднаркомом почався ще 26 листопада (8 жовтня), коли в зв'язку з Жовтневим переворотом у Петроградi Генеральний Секретарiат Центральної Ради винiс резолюцiю з засудженням дiй бiльшовикiв (ф.1115,оп.1, спр.26,с.6).