Як бачимо, на Українi серед мiсцевих бiльшовикiв єдностi не було. Існував дуже слабенький Київський центр, який розповсюджував свою дiяльнiсть на Київську, Полтавську, Чернiгiвську, Подiльську та Волинську губернiї; досить потужний Харкiвський центр (Катеринославська i Харкiвська губернiї) i Одеський центр, який об'єднував Таврiйську, Бессарабську i Херсонську губернiю, Чорноморський флот та Румунський фронт. Ось що писав про Одеський центр один iз упорядникiв "Лiтопису Революцiї":
"Что же касается Черноморской области, то вопрос о включении ее в состав "Украинской Рабоче-Крестьянской Республики даже не подымался. И как только удалось добиться большевистского состава Румчерода (на ІІ съезде Румфронта), он объявил себя высшей властью для области и после победы над гайдамаками создал также свой Совет Народных Комиссаров" (28,с.262).
Власне, три бiльшовицьких центри на Українi надзвичайно ускладнювали боротьбу Росiйського Раднаркому проти Центральної Ради. І якщо київськi та харкiвськi бiльшовики пiд тиском росiян вимушенi були об'єднатись, то одеськi бiльшовики увiйшли до єдиного радянського центру на Українi лише в липнi 1919 року.
Чому ми загострили увагу на створеннi кiлькох бiльшовицьких центрiв на Українi та фактичному протистояннi їх? Справа в тому, що проблема Київ — Харкiв на Українi була незрозумiла навiть у Раднаркомi. У наслiдок цього, радянськi вiйська спочатку допомагали Харкову — зайняли Лозову, Катеринослав, Харкiв, Олександрiвськ та iншi мiста, а потiм на дуже тривалий час зупинилися в нерiшучостi. Вони не знали, як пiдiйти до проблеми Києва, де офiцiйною владою все ж визнавали Центральну Раду. Так, пiсля зайняття 15 (2) сiчня 1918 року Олександрiвська, що було повним закiнченням операцiї на користь Харкова, на цiлих три днi вiйськовi дiї припинилися. Незважаючи на глобальний конфлiкт мiж Центральною Радою та Раднаркомом, останнiй не наважувався пiдтримати киян-бiльшовикiв та вступити у вiдверту вiйну. До цiєї проблеми ми ще обов'язково повернемося.