МАМОНТИ Й ЗУБРИ

Настав ранок другого дня. Вгорі вітер гнав хмари, а понад землею та болотом повітря було нерухоме, важко й задушливе. Все небо, тремтячи, як озеро, ніби одбивало в собі і баговиння, і блідий очерет. Зоря розкидало по ньому свою піну. Вона розпливлася жоптими, як сірко, озерцями, затоками, струмочками кольору перлів.

Хворі стогнали від спраги. Один воїн лежав мертвий випроставши своє посиніле тіло; вночі якийсь хижак вигриз йому лице.

Гун пролопотів кілька невиразних, майже ритмічних уболівань, і Фаум наказав кинути тіло в воду. Тепер увага племені зосередилась на завойовниках Огню, Агу й Нао, вже готових до важкої дороги. З волохатих братів кожен мав кия, сокиру, вила та списи з крем'яними чи нефритовими вістрями. Нао, покладаючись більше на хитрощі, ніж на силу, визнав за краще замість дужих чоловіків узяти з собою двох моторних, здатних до довгого бігу юнаків. Кожен з них мав сокиру, вила й спи си. Нао додав сюди дубові киї, звичайні гілляки, ледве оброблені огнем. Озброєний цим києм, він не боявся стати на прю з найбільшим хижаком.

Заговорив Фаум, звернувшись спочатку до синів Зубра.

– Агу з'явився на світ перше, ніж сип Леопарда. Хай же Агу вибирає собі путь. Якщо він піде до Дворіччя, Нао поверне до боліт на захід сонця. Коли ж Агу вибере собі болота, Нао піде до Дворіччя.

– Агу не знає ще своєї путі! – заперечив син Зубра. – Він шукає Огню; він може йти вранці до річки, а ввечері – до болота. Чи ж знає мисливець, який переслідує кабана, де він його вб'є?

– Агу змінить свою путь потім, – втрутився Гун підтриманий гомоном племені. – Але він не може піти і на захід сонця, і до Дворіччя одночасно. Хай вибирає!

В глибині своєї похмурої душі син Зубра зрозумів: своїм сперечанням він збудить сумніви в Нао, що було б більшою небезпекою, ніж роздратованість ватажка.