Дурниці ти варнякаєш, Грандо. Дурниці! Як це не почути, коли тут он скільки навергано.

– Але…

– Просто вночі ти залишав свій пост, ось і все.

– Де ж я міг бути?

– Не знаю! Може, знову бігав лічити листя на деревах міського парку чи кількість шпиць у колесах велосипедів, що проїздять повз тебе.

– Клянуся Головною Машиною, містере Мельдерлінг! Я нікуди не відходив ані на хвилину. Цілу ніч чатував.

– Чатував і не почув, як автогеном розрізають сейф?!

– Автоген був безшумний, пане…

– Безшумний! А двері в банк зламали теж безшумно?

Грандо винувато мовчав, похнюпивши голову.

– Старий ти, видно, став, голубе, – сказав містер Мельдерлінг. За таку провину тебе належало б викинути на брухт!

– Змилуйтесь, містере Мельдерлінг! Вибачте цього разу. Адже я мало не півтори сотні літ вірою і правдою прислужуюсь Компанії. Обіцяю, що нічого такого більше не буде!

– Якби в тебе пильність була так саморозвинена, як і самозбереження! Це було б непогано, дідько б тебе взяв! Але як це ти з твоєю чутливістю… Ні, не розумію, – розвів довгими, схожими на клешні руками Мельдерлінг.

За вузеньким вікном сторожки ледь позначився блідий невеселий світанок.

– А що це ти тулишся весь час у кутку? – знову загримів по паузі містер Мельдерлінг. – Нумо, вийди на світло.

Грандо неохоче виконав наказ.

– Іще, іще, – заохочував містер Мельдерлінг, – не соромся, ось так.

Грандо перевальки вибрів на середину сторожки, прагнучи чомусь стати до містера Мельдерлінга боком. Та натреноване око начальника, здавалося, бачило все наскрізь.

– Що це в тебе за щокою? – крикнув містер Мельдерлінг. – Давай-но сюди! Та швидше!

Грандо, украй спантеличений, дістав із-за щоки й простяг своєму шефові якийсь невеличкий предмет.