— Мамо, — запитував вечорами Вайвасвата, — куди сонце ховається після дня?

— В лоно божества, синку.

— Божества, — повторював Вайвасвата, нахмуривши русі брови. — Лоно божества… А що це таке, мамо?

— Гріх питати про цс, синку, — строго відказувала Анура.

— Що означає гріх?

— Недозволене, сину. Те, за що божество карає…

Божество, — задумливо й протяжно говорив хлопець. — Воно сильне, мамо?

— Найсильніше за все, сину. Навіть сонце служить йому!

— Навіть сонце?! — дивувався Вайвасвата. — От бач! А сонце нікого не карає. Воно світить всім. То як же божество може бути гіршим за сонце?

Мати розгублено розводила руками, замовкала. Діавара, слухаючи сина, задоволено всміхався, але чомусь потім важко зітхав, похитуючи кудлатою чорно-сивою головою.

Минали дні. І знову Вайвасвата питав:

— А куди понесли вчора старого Ототала?

— Закопувати, — пояснювала мати. — Його спочатку спалять, а потім закопають.

— Навіщо? — дивувався син. — Хіба він вже не хоче жити?

— Прийшла смерть, — терпляче казала мати. — Ототала постарів, втратив силу…

— І так усі люди? — допитувався Вайвасвата. — Всі вмирають?

— Всі, сину… І я вмру. І ти…

— І все? Більше нас не буде?

— Мудрі люди кажуть, що ми будемо. Тільки не тут, а в країні блаженних предків…

— Де вона, мамо? — тривожився Вайвасвата. — Я хочу туди. Там, мабуть, цікаво!

Мати гладила сина по русявій голівці, втішала:

— Ще прийде час, сину. Ти знатимеш все. Що я відаю — стара, темна жінка? Жрець, який присвятив тебе сонцю, казав: жде Вайвасвату дивна доля! Чекай долі-своєї, Вайвасвато!..

Хлопець ішов на берег моря, сідав на камені, слухав гуркіт прибою, дивився на плин зеленавих хвиль. Він вдивлявся в обрій, вслухався у звуки простору, стежив за блискавичним польотом крикливих птахів, ніби хотів у сплетіннях мінливої природи знайти розгадки таємниць, що тривожили його юний розум.