Кораблі вже близько. На них заворушилися постаті в чорному. Почали стрибати просто на мілину. Лаштувалися рядами, мовчки брели до берега, виблискуючи бронзовими панцирами.

Обличчя вояків закриті чорними машкарами. В прорізах блищать холодні очі. Не розібрати, що в них — злоба чи байдужість.

Велетень у білому шоломі з чорним пір’ям на верхівці витяг меч, щось крикнув. Вояки теж оголили короткі мечі. Тоді велетень сказав, звертаючись до островитян:

— Великий Чорний Володар Рути й Даїтьї Ранатака, повелитель сонця, дух земного круга, вічний король незримих і видимих сил, збирає нове військо для славних походів. Я — рука Володаря Ранатаки. Я — його слово. Я — його воля. Всі юнаки, здатні носити зброю, мають вступити до війська Володаря.

Юрба заціпеніла. Заголосили жінки. Спалахнули страхом і ненавистю очі чоловіків. А воїни по знаку велетня вже оточували широким кільцем островитян.

— О, — скрикнув радісно велетень. — Білий силач! Чудесна знахідка! Гей ти! Радій! Моє око відзначило тебе! Будеш вождем загону в легіонах Володаря! До мене руш!

Слова велетня були звернені до Вайвасвати. Юнак розгубився, ступив крок назад. Анура схопила його за руки. Тіло її тіпала лихоманка. Вона благально поглянула на Діавару, заголосила:

— Мужу, що ж це? Навіки синочка віддати на чужину? Діаваро! Вайвасвато!..

Велетень рішуче наблизився до Вайвасвати, схопив його за руку, смикнув до себе. Хлопець подався назад. Велетень похитнувся.

— Ого-го! — радісно-злобно скрикнув він. — Добра сила! Ану, не протився!

Він спрямував вістря меча на юнака, а другою рукою вказав на кораблі.

— Руш до берега і жди! Інакше — смерть!

Мене! Мене краще! — ридала Анура, затуливши собою Вайвасвату. — Сина не руште!

Ти, покидьку нікчемний! — Ударом ноги велетень відкинув Ануру. — Який він син тобі — білий хлопець? Він раб Чорного Володаря!