— Дитина, — плачучи озвалася жінка. — Небо послало нам дитину!

— До халупи мерщій! — отямившись, хрипко сказав Діавара. — Її треба зігріти!

Вони побігли назад. Анура задихалася від щастя й тривоги. Вона нічого не розуміла і не хотіла думати над тим, що сталося. Дитина! В неї буде дитина! Дякую тобі, Тіанако! Раба твоя довіку! Довіку! Тільки збережи, не обмани, не відбери назад! Хай це не буде сном!

Вони внесли згорток до халупи. Анура поклала немовля на сіті. Діавара заходився роздмухувати вогонь у пічурці. Загорілося галуззя, спалахнуло полум’я, осяяло сіру хатину.

— Неси сюди.

Анура підбіжцем наблизилась до мужа. Вони розгорнули сповиток, в який була замотана дитина. Рожево-біле личко її зморщилося, розплющилися очиці, заплямкав беззубий ротик.

Анура провела тремтячими пальцями по животику дитяти, ніби хотіла переконатися, що воно живе.

— Син! — прошепотіла жінка, любовно пестячи тонкі рученята. — Син, Діаваро!

— Він білий, — теж пошепки сказав Діавара, чомусь оглянувшись.

— А що мені? — розгнівалася жінка. — Що мені до того? Тіанака послала нам сина! Він мій — білий чи чорний!

— Але ж, Ануро, — несміливо мовив рибалка, розгублено чухаючи груди. — Ми чорні… і належимо Чорному Володарю… Ти ж знаєш, як не люблять білих наші володарі! їх роблять рабами…

— Не всіх, — рішуче заявила жінка. — У Чорного Володаря є легіони білих вояків. І мудреці є білі. Не гніви богині, Діаваро! А то забере від нас знову сина!

Дитя всміхнулося, простигло рученята до полум’я, задриґало ніжками.

— Радіє, радіє! — аж захлинулася Анура від щастя. — Неси козяче молоко, Діаваро! Неси хутчіш…

Рибалка метнувся до дверей, вийшов. Незабаром він повернувся з великою глиняною сулією. Відлив трохи густого молока в шапличок. Жінка піднесла посудину до вуст хлопчика. Краплі впали на язичок. Дитина заплямкала, вимогливо закричала.