Діавара так і завмер з тягарем сіток на плечах, слухаючи пісню. Коли Анура кінчила співати, він сяйнув блискучим разком зубів, крекнув задоволено, хитнув головою.
— Бережи його, Ануро. Тепер тобі працювати менше треба. Я справлюся за двох…
— Ні, ні, — захвилювалася Анура. — Я впораюся сама. Ти й так тяжко трудишся у морі. Пливи! Лови нині на трьох. Тільки одне непокоїть мене… Треба освятити ім’ям сонця дитину…
— Будемо ждати жерця, — зітхнув Діавара.
— Хтозна, коли він завітає, — забідкалася жінка. — Негоже дитині щити без імені…
— Назвемо поки що самі, — вирішив Діавара. — А потім, як освятимо, матиме син інше ім’я. Назвемо його Уратана…
— Дарунок бурі, — всміхнулася Анура. — Хай буде…
Рибалка прощально кивнув і рушив до моря. Він зупинився на скелі біля затоки, усміхнувся сонцю, що сходило багровим кружалом над морем, ніжній синяві, теплому вітру. Легко збіг донизу, кинув сіті в човен. Хотів подивитися ще раз на чужого човна, в якому лежала вночі дитина, але його вже не було.
Діавара здивувався. Хто б міг забрати? А втім, що він питає. Буря дала сина, буря й забрала човен. Чи не забагато він хоче дарунків?
Рибалка сів у свій човен, взяв до рук широке весло.
Відштовхнувся од берега, швидко проскочив затоку і спрямував човен у відкритий океан…
Раз! Раз! Ритмічно перекачуються тугі м’язи під шкірою на чорних дужих руках, мовби витесаних з базальту. Стрілою летить човен, залишаючи бурунистий слід над прозорою глибінню вод.