- Тут їздять тільки вночі, - зауважив Козаков, розглядаючи свіжі колії під ногами.

За селом, що сховалось перед ними в буйній зелені, похмуро здіймалась, як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота мовчала. Навкруги - підступна тиша. Все ніби завмерло. Ніяких ознак життя. Луки, гори, пишні сади - все зелене й принишкле. Сонце нерухомо стоїть над цим зеленим морем. Гарячого білуватого світла ллється так багато, що ріже очі. Праворуч, за десятки чи, може, й сотні кілометрів, стоять мовчазно темно-сині Карпати в клубках срібних, сліпучо-білих хмар… Жодного пострілу не чути ніде. Це й була війна, яку Черниш уявляв собі в гуркоті й громі. Тепер вона зустріла його зненацька цією неприродною тишею, гарячою Дрімотою півдня, зловісним безлюддям степових доріг.

У селі теж залягла тиша, подвір'я позаростали бур'янами, мешканців звідси було евакуйовано в тил. По садках де-не-де сновигали бійці, збираючи гіркі й дрібні черешні. Черешні тут росли високі й розкішні, як дуби, далеко вилискуючи на сонці чорними спілими ягодами. Ягід було рясно, вони просто облипали гілля.

Біля штабу Козаков зустрів своїх розвідників.

Серед інших бійців їх одразу можна було впізнати і по впевнено-розвалькуватій ході, і по мові, і по рухах, в яких було щось солдатсько-аристократичне, їх любив увесь полк, їх балував увесь полк, і це з часом давало себе знати в незалежній упевненості поведінки. Полк давно став для них рідним, і вони трималися в ньому невимушене, як у сім'ї. Вони навіть у свої рапорти й козиряння старшим уміли вкласти щось особливе, неофіційне, домашнє.

За кілька хвилин розвідники, штовхаючись, сміючись і перебиваючи один одного, встигли розповісти Козакову, що вони зараз «кантуються», тобто б'ють байдики, бо тільки три дні тому на превелику силу дістали «язика» і «хазяїн» дав їм відпочинок на кілька день. Кінчилося тим, що, обнявшись, вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й Черниша, але він відмовився, бо хотів уже сьогодні бути на місці.