- Альпініст, товаришу гвардії підполковник.

- Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться… в Альпах.

Чернишеві радісно захопило дух:

- А ми й там будемо?

- Будемо! Будемо, гвардії молодший лейтенант («Гвардії!» -подумав Черниш), скрізь, скрізь! Наші крила тільки розгортаються!

- А наступ скоро, товаришу гвардії підполковник? - не втримався Черниш, хоча розумів, що питати про це не зовсім тактовно. Самієв і Воронцов переглянулися і разом посміхнулись. Посмішка змінила обличчя Воронцова і наче всього опромінила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, і відчув тепер себе з ним невимушене й вільно.

- Який нетерплячий, га? - заговорив Самієв. - А ви готові?

- Готовий,товаришу гвардії підполковник!

- Добре. Не турбуйтесь: наш поїзд рушить точно за графіком. Хвилина в хвилину, саме тоді, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мінометну? Чудово! Брянський - ветеран полку, сталінградець-комуніст, культурний офіцер, в минулому студент, здається, з Вітебська…

- З Мінська, - поправив Воронцов, повільно закриваючи очі втомленими повіками.

- Так, так, точно - з Мінська! Золота голова! Коли кінчимо війну, я його обов'язково направлю в академію. Його місце - там. Ти як дивишся на це, майор?

- Не поспішай, - відповів Воронцов з заплющеними очима. - Війна ж не сьогодні кінчається? - І після паузи сам собі відповів: - Ні.

Прощаючись, Самієв на мить задумався і, ніби між іншим, запитав Черниша:

- Нам, до речі, потрібен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я…дам запропонував?

Черниш почервонів. Хоч йому і сподобалась пропозиція підполковника, але, дивлячись довірливо й щиро Самієву в вічі, він одповів:

- Дуже дякую, товаришу гвардії підполковник, але краще я піду на взвод. Мені вже й так соромно, що я досі не брав безпосередньої участі…