Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповідь і, нашорошений, обернувся до Черниша:

- Ви в Н-ську?

- В Н-ську.

- Буна дзіва! Моє вам… Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати - жартує він чи говорить серйозно. Кістляве, міцне, з колючим сторожким поглядом з-під навислих брів, воно мало вираз тієї лукавої напускної блазнюватості, від якої можеш чекати всяких несподіванок. Бійці дивились на нього і заздалегідь посміхались.

- Тільки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмітував.

- Нічого дивного. Я… вперше.

- А-а! - роззявив рота сержант, ніби дуже тим здивований. - Вперше! Тоді, будьте ласкаві, відступіться на п'ять кроків…

- …Відступіться, я вам відкозиряю! Черниш спалахнув:

- Товаришу сержант! (Сержант клацнув каблуками з підкресленою бравістю). Шо ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд?

З-під пом'ятої, в брудних плямах гімнастьорки в сержанта виглядала охвістям спідня сорочка. Вона була досить-таки брудна, і це ніби трохи встидало сержанта. Одначе він не розгубився, не почервонів, та й взагалі важко було уявити, щоб він коли-небудь червонів. Обличчя його було землисто-сіре і зосталось таким навіть, після того, як він витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'їлася йому в тіло.

- Не гнівайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, - сказав сержант, заправляючись, і повіки в нього нервово засіпалися. - Бо не мама її прала, а дівчата з фронтових пралень, а їм уже руки милом геть пороз'їдало… Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дунаї тебе сполощу!… Ось на вас, бачу, - інша річ! Все новеньке та чистеньке… З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Україну поїздом їхали?