— Номер триста двадцять п’ятий! — почувся гучний голос начальника варти. — Чому не працюєш?
Алессандро хутко зігнувся, шалено копирсаючи ломом під каменем. Міас єхидно засміявся.
— Ось так, хлопче, день за днем, — прошепотів він, складаючи каміння в штабелі. — На тебе будуть безупинно кричати, ніби на тварину, називати номером… Ти звикнеш до цього, внутрішній бунт поступово втихне і… тоді все. Ти вважатимеш, що такий от стан — нормальний.
— Брехня! — прохрипів Алессандро, підважуючи камінь. — Все одно втечу.
— Як?
— Не знаю! Як завгодно.
— Спіймають! — запевнив Міас. — По всій Іспанії така поліцейська агентура, що втікачеві нема куди податися. Хіба за кордон.
— Хай спіймають! — уперто сказав Алессандро. — А я знову втечу!..
Міас похитав головою, важко зітхнув.
— Ні, після втечі тебе тут не залишать!
— Чому?
— Бачиш гору Вальнера? Біля її підніжжя каторжна в’язниця. Ось куди ти попадеш!
— Ну то й що?
— А те, що звідти хіба що дух втече. Ні дня ні ночі в’язень там не бачить. Смердюча камера, гидке пійло, фунт чорного хліба… І так до смерті! Тепер розумієш?
Алессандро промовчав. Він подивився на вершину гори Вальнера, яка бовваніла в туманній імлі на сході. Хай в’язниця, хай смерть — треба тікати! Хіба таке життя не гірше смерті? Безконечне приниження, каторжна праця під палючим сонцем або в осінній холод протягом п’ятнадцяти годин і повільне згасання. Життя тільки тоді має смисл, коли воно в пошуках, у перспективі, коли воно дає надію на краще майбутнє. А тут цього нема. Багаторічне животіння, і тоді смерть. То хай краще одразу смерть.