— Ось тобі й жених, Катрен! — їдко крикнула сусідка дівчини.

Перекупки засміялися, дівчина почервоніла, сердито блимнула очима на Алессандро.

Хлопець розгублено переступив з ноги на ногу й, озираючись, пішов геть. Серце його співало від надмірних почуттів. Що це було, хлопець не знав. Він відчував тільки одне — віднині в його життя, в його помисли, серце й душу вступило щось хвилююче, велике, таємниче.

Катрен! її звати Катрен! Ім’я те звучить, ніби музика. Катрен! Треба ще зустрітися з нею! І не тільки зустрітись, а й познайомитися. Щоб говорити з дівчиною, дивитися в її сяючі очі й називати її ім’я. Без кінця повторювати: Катрен, Катрен, Катрен…

Алессандро забув, для чого приїхав на ринок. Безтямно блукав між покупцями, здалека поглядаючи на високу постать дівчини. Тільки тепер Лосс розгледів, що вона продає помідори й моркву. Хто ж вона така? Селянка? Де живе? Треба обов’язково дізнатися про все.

Наступав вечір. Ринок опустів. Дівчина зібрала в кошики залишки овочів і рушила до передмістя. Алессандро помітив, як вона, відходячи, провела поглядом навколо, ніби виглядаючи когось. Кого ж вона чекала? Ось очі дівчини зупинилися на постаті Лосса — й теплі сині іскорки загорілися в них. Чи то, може, здалося Алессандро?

Чи здалося чи ні, а хлопець не витримав і рушив навздогін за Катрен. Недалеко від зупинки автобусів він наздогнав її і завів розмову. Дівчина рішуче зупинилася, поставила кошики на землю і, серйозно дивлячись на Лосса, промовила:

— Чого ви йдете за мною?

Вона хотіла бути сердитою, але не могла. Збентежене обличчя хлопця — бліде, з великими сірими очима — викликало приязнь. Облизнувши пересохлі губи, Алессандро прошепотів:

— Я хочу познайомитися з вами, Катрен!

— О, та ви вже й ім’я моє знаєте? — засміялася дівчина.