Що робити? Що робити? Невже я ніколи не повернуся на Землю? Невже я отак і вік звікую на цьому осоружному Місяці? О ні! Нізащо! Я підбіг до соломи й заходився сукати з неї мотузок. Мотузок вийшов недовгий, але тільки й лиха! Я почав спускатися по ньому. Однією рукою я з'їжджав по мотузку, а в другій тримав сокирку.

Та ось мотузок скінчився, і я повис у повітрі, поміж небом і землею. Це було страшно, але я не розгубився. Не довго думаючи, я схопив сокирку і, міцно взявшись за нижній кінець мотузка, відрубав його верхній кінець і прив'язав до нижнього. Це дало мені змогу спуститися нижче до Землі.

Та все ж до Землі було далеко. Не раз доводилось мені одрубувати верхню половину мотузка і прив'язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг розглядіти міські будинки й палаци. До Землі лишалось яких три-чотири милі.

І раптом — о жах! — мотузок урвався. Я гримнувся на землю так, що пробив яму завглибшки щонайменше з півмилі.

Оговтавшись, я довго не знав, як мені видертися з тієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав та й думав. І таки додумався: викопав нігтями східці і по цих східцях виліз на поверхню Землі.

О, Мюнхаузен ніде не пропаде!

ПОКАРАНА ЖАДІБНІСТЬ

Досвід, здобутий такою тяжкою працею, робить людину розумнішою.

Після подорожі на Місяць я винайшов зручніший спосіб рятувати своїх бджілок від ведмедів.

Увечері я змастив медом голоблю на возі і заховався неподалік.

Як тільки смеркло, до воза підкрався величезний ведмідь і почав жадібно злизувати мед з голоблі. Ненажера так допався до цих ласощів, що й не помітив, як голобля увійшла йому в горлянку, а потім у шлунок і нарешті вилізла у нього ззаду.

Цього тільки я й чекав.

Я підбіг до воза й забив у голоблю позаду ведмедя товстий і довгий цвях. Тепер уже йому не сприснути ні туди, ні сюди. Так я й залишив його до ранку. Уранці почув про цю витівку сам турецький султан і прийшов подивитись на ведмедя, отак хитромудро спійманого. Він довго дивився на нього і реготався, аж падав.