Він перескочив через сани — просто у мене над головою — і накинувся на мого бідолашного коня.
В одну мить задня частина мого коня щезла в неситій вовчій пащі.
Передня частина з болю й жаху все бігла вперед.
Вовк в'їдався в мого коня все глибше й глибше.
Коли я прийшов до тями, то вхопив батіг і, не гаючи й хвилини, заходився шмагати ним ненажерливого звіра.
Він завив і рвонувся вперед.
Передня частина коня, якої ще не з'їв вовк, випала з упряжі в сніг, і вовк опинився на його місці — в голоблях і кінській збруї!
Вирватися з цієї збруї вовк не міг: він був запряжений, як кінь.
Я шмагав і шмагав його що було сили.
Він летів уперед, тягнучи за собою мої сани.
Ми мчали так швидко, що вже за дві-три години в'їхали чвалом у Петербург.
Здивовані петербуржці юрбами бігли дивитись на героя, що замість коня запріг у сани страшного вовка.
ІСКРИ З ОЧЕЙ
У Петербурзі мені велося добре. Я часто ходив на полювання, і тепер залюбки згадую ті веселі часи, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки дивовижних пригод.
Одна пригода була дуже кумедна.
Річ у тім, що з вікна моєї спальні було видно великий став, де водилося дуже багато усякої дичини.
Якось уранці, підійшовши до вікна, я вгледів на ставу диких качок.
Миттю вхопив я рушницю і стрімголов вибіг із будинку.
Але зопалу, збігаючи по східцях, я вдарився головою об двері, та так, що з очей мені посипалися іскри.
Це не спинило мене.
Я побіг далі. Ось, нарешті, й ставок. Цілюся в найситішу качку, хочу вистрелити — і, на превеликий жах, помічаю, що в рушниці нема кременя. А без кременя неможливо стріляти.
Побігти додому по кремінь?
Але ж качки можуть полетіти.
Я сумно опустив рушницю, проклинаючи свою долю, аж раптом мені блиснула щаслива думка.
Що сили мав ударив я себе кулаком у праве око. Із ока, звичайно, так і сипонули іскри, і порох одразу спалахнув.