— Тепер сидіти в тюрмі — це забавка, — смакував далі Швейк. — Ніяких тобі четвертувань, ніяких іспанських чобіт. Матраци маємо, стіл маємо, лавку маємо, не тиснемося, як оселедці в бочці, юшку одержуємо, хліб дають, дзбанок води приносять, убиральня просто-таки під самісіньким носом. У всьому видно поступ. Правда, трохи далеко на допит ходити, аж через три коридори і на поверх вище, зате в коридорах чисто і людей повно: одного ведуть сюди, другого туди, молодого, старого, чоловіків, жінок. Принаймні радієш, що ти тут не сам. Кожен упевнено йде своєю дорогою і не боїться, що йому в канцелярії скажуть: «Ми тут порадилися, і завтра вас або четвертують, або спалять, як ви самі виберете». Напевно, тоді було важко вирішувати, що саме вибрати, і я, панове, думаю, не один би з нас у таку хвилину розгубився. Та що тут багато говорити, світ не той став, пішло з іншої бочки і, що не кажіть, на нашу користь. Тільки-но він закінчив промовляти на захист сучасного ув’язнення громадян, як наглядач відчинив двері й гукнув:

— Швейк! Одягтись і на допит!

— Я одягнуся, — відповів Швейк. — Я проти цього нічого не маю, але боюся, що тут якась плутанина. Адже мене раз уже з допиту поперли, то я боюся, щоб пани, які тут сидять зі мною, не гнівалися, бо я йду вже вдруге на допит, а вони ще й разу там не були. Ще, чого доброго, почнуть мені заздрити.

— Вилізти й не патякати! — була відповідь на джентльменську заяву Швейка.

Швейк знову опинився перед добродієм з обличчям злочинця, той без будь-якої передмови запитав твердо й рішуче:

— У всьому признаєтесь?

Швейк втупив свої лагідні сині очі в невблаганного пана і лагідно сказав:

— Якщо шановний пан бажають, щоб я признався, то я признаюся, мені це не зашкодить. Але якщо скажете: «Швейку, ні в чому не признавайтесь», — я буду викручуватися, хоч би з мене і паси дерли.

Суворий пан написав щось у протоколі і, подаючи Швейкові перо, наказав підписатися.