Булочка була вже порізана на маленькі шматочки, і в той час, коли один із санітарів тримав Швейка за обидві руки, другий вмочав шматочки булки у молоко і годував його, як годують галушками гуску. Після цього Швейка взяли під руки і відвели до вбиральні, де попросили його випорожнитися на обидва боки. І про цю чудесну хвилину Швейк оповідає з захопленням. Я не буду повторювати його розповіді про те, що саме з ним робили потім. Наведемо лише такі Швейкові слова: «Один із них при цьому тримав мене в обіймах». Потім його привели назад, поклали до ліжка і знов попросили заснути. Коли ж заснув, то його збудили і відвели в лікарський кабінет, де Швейк, стоячи зовсім голий перед двома лікарями, пригадав перший день славних часів рекрутчини і мимохіть з його уст зірвалося:
— Tauglich!
— Що ви сказали? — спитав один з лікарів. — Зробіть п’ять кроків вперед і п’ять назад.
Швейк зробив десять.
— Я ж вам казав, — зауважив лікар, — зробити п’ять.
— Мені на тих пару кроках не залежить.
Потім лікарі запропонували Швейкові сісти на стілець, і один із них, постукавши його по колінах, сказав другому, що рефлекси зовсім нормальні, але той покрутив головою і сам почав клепати Швейка в коліно, в той час як перший задирав Швейкові повіки і заглядав у зіниці. Після цього вони відійшли від стола і перекинулися кількома латинськими словами.
— Слухайте, ви вмієте співати? — спитав один з лікарів. — Чи не заспівали б ви нам якоїсь пісні?
— Чому б ні, панове, — відповів Швейк, — хоча в мене, правда, немає ні голосу, ані музикального слуху, але для вас я спробую заспівати, якщо вже так хочете розважитися. — І Швейк почав: