У коридорі пролунали енергійні кроки, у замку заскреготів ключ, двері відчинились, і поліцай вигукнув прізвище Швейка.

— Пробачте, — по-лицарському нагадав Швейк, — я тут лише з дванадцятої години, а цей пан уже від шостої ранку. Я не так то вже й поспішаю.

Замість відповіді міцна рука витягнула Швейка в коридор, і поліцай мовчки повів його по сходах на перший поверх. У другій кімнаті біля стола сидів комісар поліції, гладкий панок з бадьорим виразом обличчя. Він звернувся до Швейка:

— Так ви і є той Швейк? Як ви сюди потрапили?

— Зовсім звичайнісінько, — відповів Швейк, — я прийшов сюди в супроводі одного пана поліцая, бо не хотів погодитися з тим, аби мене викидали з божевільні без обіду, так, ніби я їм якась вулична дівка.

— Знаєте що, Швейку, — ласкаво сказав пан комісар, — навіщо нам тут на Сальмовці з вами сваритися? Чи не краще відправити вас до управління поліції?

— Ви, пане комісаре, — вдоволено промовив Швейк, — є, так би мовити, паном положення. А пройтися ввечері до управління поліції — це буде невеличка, але дуже приємна прогулянка.

— Дуже радий, що наші думки збіглися, — весело зазначив комісар поліції. — Це найкраще, коли люди можуть домовитись! Чи не так, Швейку?

— Я також дуже люблю з кожним порадитися, — відповів Швейк. — Я, вірте мені, пане комісаре, ніколи вашої доброти не забуду.

Чемно вклонившись, Швейк зійшов з поліцаєм униз до вартівні, і за чверть години його вже можна було бачити на розі Єчної вулиці і Карлової площі в супроводі іншого поліцая. Той ніс під пахвою товсту книгу з німецьким написом «Arrestantenbuch»