Він став посеред кімнати, склав на грудях руки, голову схилив набік і почав думати. Потім підняв голову вгору і думав, дивлячись на стелю. Потім узявся руками за підборіддя, опустив голову вниз і став думати, дивлячись на підлогу. А проробивши це, він став ходити по кімнаті й тихенько бубоніти:
— Пакля, бакля, вакля, дакля, макля, мракля… — Він довго так бубонів, потім сказав: — Тьху! Що це за слово? Це якесь таке слово, що до нього немає рими!
— Ну от! — зрадів Незнайко. — Сам вигадуєш слова, що не мають рими, а кажеш, що я нездібний.
— Ну, здібний, здібний, тільки відчепись од мене, — відповів Квітик. — У мене вже голова заболіла. Старайся, щоб була думка й рима, ось тобі й вірші.
— Невже це так просто? — здивувався Незнайко.
— Звичайно, просто. Головне — здібності мати.
Незнайко прийшов додому й одразу взявся складати вірші. Цілісінький день він ходив по кімнаті, дивився то на підлогу, то на стелю, брався руками за підборіддя і щось бурмотів собі під ніс. Нарешті вірш був готовий, і він сказав:
— Послухайте, братці, якого вірша я склав.
— Ану, ану, про що той вірш? — зацікавилися всі.
— Це я про вас склав, — признався Незнайко. — Ось спочатку про Знайка слухайте:
— Що? — закричав Знайко. — Коли це я стрибав через овечку?
— Ну, це тільки у віршах так говориться, для рими, — пояснив Незнайко.
— Так ти що, задля рими вигадуватимеш на мене всілякі нісенітниці? — спалахнув Знайко.
— Звичайно, — відповів Незнайко. — Навіщо ж мені вигадувати правду? Правда, вона й так є.
— От спробуй ще, тоді знатимеш! — погрозив Знайко. — Ану, що ти там про інших склав?