Знайко щоразу обмазував цього пухиря з усіх боків гумовим соком, а Шпунтик весь час накачував повітря, тому пухир поступово роздувався і перетворювався у велику кулю. Знайко навіть не встигав мазати його з усіх боків. Тоді він розпорядився, щоб і інші коротульки теж мазали. Всі в ту ж хвилину взялися за діло. Всім знайшлася біля кулі робота, а Незнайко тільки ходив коло них та посвистував.

Він тримався від пухиря подалі, дивився на нього здалека й приказував:

— Лусне пухир! Ось зараз, зараз лусне! Ух!

Але куля не луснула, а з кожною хвилиною більшала. Незабаром вона роздулася до таких розмірів, що коротулькам довелось вилазити на горіховий кущ, який ріс серед двору, щоб обмазувати кулю зверху та з боків.

Робота по надуванню кулі тривала два дні і припинилась лише тоді, коли куля стала такою завбільшки, як будинок. Після цього Знайко зв'язав мотузочком трубку, щоб з кулі не виходило повітря, і сказав:

— Тепер куля буде сохнути, а ми з вами візьмемося за іншу роботу.

Він прив'язав кулю мотузкою до горіхового куща, щоб не занесло її вітром, а після того поділив коротульок на два загони. Одному загонові він звелів збирати шовкові кокони, щоб розмотати їх і наробити шовкових ниток. З цих ниток ній наказав їм сплести величезну сітку. Другому загонові Знайко звелів зробити великий кошик з тонкої березової кори.

Поки Знайко і його товариші були зайняті цією роботою, всі жителі Квіткового міста приходили й дивилися на велетенську кулю, прив'язану до горіхового куща. Кожному хотілося помацати кулю руками, а деякі навіть пробували підняти її.

— Куля легка, — казали вони. — Її вільно можна підняти однією рукою.

— Легка то легка, але, по-моєму, вона не полетить, — сказав коротулька, на ім'я Топик.

— А чому не полетить? — запитали його.