— Хотіла була вішати білизну, та забула прищіпки в печері. Може, ти, Румцайсику, постоїш отут, біля кошика?

Румцайс кивнув головою, і Манка побігла. Щоб зручніше було чекати, прихилився Румцайс до дуба. А дуб той, мабуть, уражений був блискавкою, або щось порушилося у нього в корінні, коли Румцайс струшував з нього помічника вчителя. Щось затріщало, дуб повалився, і лишилася після нього яма. Манка, яка тим часом прибігла з прищіпками, здивовано спинилася над нею. Із ями вів униз підземний хід.

— Щоб ти сюди, Манко, й ногою не ступала, — мовив Румцайс.

Приніс він смолисту гілку, кресонув нігтем об ніготь і запалив її як смолоскип. Потім спустився в яму і пішов підземним ходом далі й далі, глибше й глибше. Іде й відчуває: в підземному ході стає чимраз тепліше, димом тягне, ніби десь попереду топиться велика груба, ніби хтось у тій грубі забув причинити дверцята. Так дійшов Румцайс аж до самого серця того горба біля Їчина, що на ньому зеленів Ржаголецький ліс.

Там, де скінчився підземний хід, лежав змій. Схилив сім голів поміж лап і спав. З ніздрів у нього бурхав вогонь і дим.

Румцайс швиденько згасив свій смолоскип. Змій ворухнувся, засвітився зеленим, а крайня голова блимнула очима і промовила:

— Сестриці-голови, прокиньтеся, тут хтось є!

Голови підвелися, глипнули всіма очима на Румцайса, і середня голова сказала:

— Ого!

Румцайс і собі вигукнув:

— Ого!

Тоді всі голови мовили разом:

— Ого-го-го!

— Може, ми все-таки не будемо огогокать одне на одного? — мовив Румцайс.— Із ким я, власне, розмовляю?

Голови відповіли, перебиваючи одна іншу:

— Ти говориш, Румцайсе, із змієм, що завтра в цей самий час прийде по твою Манку.

Коли Румцайс повернувся підземним ходом і виліз із ями, він обережно сказав Манці: