Змій погодився. Румцайс скочив йому на спину, і змій злетів у небо. Помчав він до Їчина, а полум'я і дим од нього на всі боки так і розлітаються. Ото вже довелося Румцайсові пильнувати, щоб міхури не пропалило!

Пролетіли над Їчином й трохи далі, а Манки ніде нема. Змій люто озирнувся на Румцайса.

— Де вона?

— У мене тільки двоє очей,— відповів Румцайс.

Змін озирнувся на нього вдруге.

— То де ж вона?

— А в тебе чотирнадцять,— мовив Румцайс.

Змій озирнувся знову.

— То де ж вона, та Манка?

— Якби ти не репетував, а добре дивився, то й сам би побачив. Ондечки на тебе чекає, біля ставка,— показав Румцайс дерев'яним веслом униз, де серед полів поблискував, ніби око, ставок.

Змій намірився прямо туди.

Коли вже до ставка було рукою подати, він озвався знову:

— Не бачу я там твоєї Манки.

— Спускайся нижче, онде вона чекає на тебе під вербою,— відказав Румцайс.

Змій став спускатися. Коли вони вже були на горобиний скок над ставком, побачив змій себе у воді, як у дзеркалі. І заревів:

— А хто це там унизу?

Румцайс перехилився вниз і каже:

— Мабуть, якийсь чужий змій. Пізно прилетіли, от він і узяв Манку поперед тебе.

Змій розлютився, кинувся на того, чужого,— і влетів у ставок. Загруз у дно так глибоко, що вже ніщо в світі не допомогло б йому вилізти.

Та в останню мить, перед тим, як змій врізався у воду, Румцайс зіскочив у нього зі спини. Міхури підхопили його і понесли мало не під саме небо. Полинув Румцайс над Їчином, мов на хмарці, ще й веслом підгрібав до Ржаголецького лісу. Манка вже була там і чекала на нього.