Кирило годинами міг стояти перед політичною картою Європи, прапорцями помічаючи на ній лінію Східного фронту.

— Росія, — невтомно повторював він товаришам, — ось та сила, яка скрутить в’язи Гітлерові. І їй треба допомагати. Кожен убитий фашист ніколи вже не топтатиме священну російську землю.

Це відбулося тоді, коли біля стіни форту Мон-Валер’ян гітлерівці розстріляли російських вчених Бориса Вільде й Анатолія Левицького, видавців підпільної паризької газети “Опір”.

Ресторанна зала повнилася піднесеним гомоном. Пісні шансоньє, млосні звуки танго, гортанна мова сп’янілих німецьких офіцерів. Гаптовані сріблом погони, обвішені хрестами мундири, ситі, самовдоволені пики окупантів, улесливі, багатообіцяючі погляди повій — все потопало в хмарах сигаретного диму, мінилося в калейдоскопі кольорових світильників.

За найближчим до виходу столиком сидять троє хлопців. Більш ніж скромна закуска, по чарці горілки на брата. Важко впізнати в цих підпилих і безпечно веселих молодиках підпільників з групи “Помста”. Хіба що в очах то одного, то другого вряди-годи спалахне полум’я ненависті та затремтить від хвилювання рука.

Вибір упав на стрункого майора, біляву бестію з обличчям, збудженим від алкоголю та близькості жагучої брюнетки.

Кирило стискає в кишені руків’я пістолета і ледве стримується, щоб не розрядити обойму в самозакоханого арійця. Бо цього якраз не слід робити. Він стрілятиме у вестибюлі, біля дверей, через які в сум’ятті можна буде швидко втекти.

Сприятливий момент настав швидше, ніж друзі сподівалися. Лишивши партнерку за столиком, майор заспішив до виходу. Хлопці кинулись до дверей, а Кирило наздогнав майора. У вестибюлі він вистрілив у широку спину фашиста. Але сталося непередбачене. Майор, замість того, щоб упасти, повільно повертається всім тілом до Кирила. “Промазав? — б’ється спійманою пташкою думка. — Чи цьому ведмедеві мало однієї кулі? Добити гада! Добити!”