Тутешнє суспільство не робило жодного прогресу — соціальних послуг не було, наука була недоступною, медична послуга не існувала — взагалі ніякої помочі не було. Тільки самі люди робили свій прогрес: вирубували ліс на городи, а потім на поля. Навіть погода нам не сприяла. Городина вимерзала весною, навіть літом були приморозки. Мама і я розводили багаття близько городу, щоб дим накривав його і хоронив від холоду і морозу вночі ті рослини, які зійшли і починали рости. В цей спосіб не треба було садити бараболю і сіяти насіння по два або і три рази кожної весни — ми вкінці мали гарні городи.

Соціальних зв’язків з сусідами майже не було, бо не було ні доріг, ні шкіл, ні церков. Праця примушувала наших піонерів бути близько їхніх домів. Тільки трагедії і похорони приносили спеціальні зв’язки між сім’ями, котрі мешкали не дуже далеко одні від других.

Така трагедія постигла нашу сім’ю — сестра впала в криницю і втопилась. Батько викопав криницю, але за браком часу (бо треба було ходити на заробітки), не зміг закінчити її, покрити отвір. Велика яма видніла, як рот якоїсь великої звірини — і там пішла наша дитинка, моя сестричка на вічний спочинок… Я залишився самий. Як мені було скучно, тужно без неї! Як я сумував за нею!..

Минали дні, місяці, роки… Я виріс і вже помагаю у роботі вдома і пізніше на заробітках. Зимою, осінню і під весну я ловив малі звірята і продавав їхні шкурки, а на зарібках у багатих фермерів, далеко від дому, я діставав по одному долару на день за 12–14 годин праці. Іншого виходу не було, але була у мене надія, що батько і мама мені допоможуть. Пізніше, коли мені було 14 років, я ходив на заробітки з трьома биками, це називалось “брикувати” — підготовляти нову землю, щоб збільшити поле. Це була дуже тяжка робота для 14-літнього хлопця.