Забравшись на канапу з ногами й поглядаючи на екран, вiн мав у головi свої думки. Не мiг змиритися з тим, що до них у мiсто можуть лiтати лише неповноцiннi лiтаки, бо для справжнiх, як сказав дядько Микита, - молодик з ластами в торбi, немає бетонки. Всього навсього! "Ось прославимо своє мiсто, - обiцяв той спортсмен. - Тодi й на нас звернуть увагу". А як? Якби ж хтось з цього мiста полетiв у космос чи придумав якусь дивну машину... Вiн би й сам погодився летiти на мiсяць i далi, аби мiсто Городище написали на картi крупними лiтерами. Без цього бетонки не буде...

А на екранi тим часом коїлося чудне й незрозумiле. Гарна молода тiтка у старовинному бiлому вбраннi вночi вийшла на балкон з ножицями в руках. Пiдняла руку до голови, чик - i пухната коса впала у її пiдставлену руку.

Жiнка нахилилася через бильце й сказала комусь тихим, хворобливим голосом:

- Це тобi посилає твоя служниця на знак вiчної вдячностi. Я вiдрiкаюся вiд свого розуму, будь моїм повелителем!

Молодий дядько в бiлих панчохах, така була колись мода, впiймав ту косу i притулив до губiв. Тодi помахав рукою тiй жiнцi й чкурнув у кущi, нiби злодiй.

Неподалiк вiд телевiзора, на столi, свiтилася настiльна лампа з прозорим зеленим абажуром, вiд якого обличчя Володi, Василькового брата, здавалося вилитим з кольорового скла.

Володя у них вiдмiнник, але, як сказав батько, трохи заморочений. Вiн може дивитись телевiзор, а тодi нi з сього, нi з того скочити й, зашморгавши носом, вибiгти з кiмнати. Не може бачити, коли там хтось плаче або ображає малого, чи до дiвчини чiпляється. На вулицi нормальний, може й здачi дати, при потребi, а коли читає книжку чи дивиться телевiзор, стає якимсь трохи безтолковим. Ти в нього питаєш щось, а вiн дивиться крiзь тебе й мовчить. Iще Володя пише вiршi, ховає зошита, а коли нiкого немає вдома, читає уголос або наспiвує ось таке: