Сучасні індійці, навіть вельми далекі від йоги, цілком успадкували культуру ейфорії. Вона розчинена в національному кінематографі. Чотирнадцять кіностудій у самому лише Мадрасі! А загалом у країні випускається щорічно сімсот (!) ігрових кінострічок — з гарними відгодованими акторками, з величезною кількістю квітів та пишних інтер’єрів, з піснями й танцями, щасливим коханням та повчальною індуїстською мораллю. Відхилення від стандарту трапляється нечасто. Робітник-поденник, вуличний “комерсант”, безпритульний жебрак — усі вони довго складають дрібні монети, аби одного дня зайняти місце перед величезним кольоровим екраном і безоглядно зануритись у той світ, лагідний і щедрий. Міста виповнені яскравою, позбавленою смаку кінорекламою, величезними фанерними постатями красунь, похмурих лиходіїв та героїв з ножем або автоматом у могутній руці…

Та поряд із злиденною реальністю і масовою втечею у небуття постійно відчувається в народі високе життя духу. Очистившись стражданням, Індія осягла найвищі істини.

…Як не крути, а закарбовані в камінні примхи володарів, помножені на геній зодчих та героїзм будівельників, захоплюють. Діалектика, вільний розкид крайностей: з одного боку, дистрофія, живі скелети дітей, а з другого — єгипетські піраміди, Зимовий палац і Тадж-Махал. Демократія нібито менше залишила світових шедеврів. Хіба що Парфенон… та й то демократія рабовласницька! Невже завжди будуть поряд, як світло й тінь, краса і мучеництво?..

Скільки всього поєдналось у гробниці Мумтаз! І вірне, гідне пера найкращих поетів, насправді велике кохання шаха Джахана, котрий десятки років оплакував дружину після її смерті. І смертельний надрив двадцяти тисяч рабів, що двадцять два роки зводили мавзолей. І дивовижне осяяння архітекторів, які спланували й оздобили цю, я гадаю, найпрекраснішу на Землі споруду.

Тадж-Махал постає перед очима увесь зразу, над дзеркалом каналу, в облямуванні тінистих алей з квітучими деревами, бурундучками й папугами.