Керівник групи здавався живим: такий собі бонвіван під шістдесят, випещений добродушний режисер посередніх здібностей. Я зрозумів, що з ним можна буде зварити кашу — і теж не помилився…

Наступного дня, а точніше вже вночі, ми завантажились у черево аеробуса Іл-88. Либонь, я назвав би його аеротеплоходом — неначе концертний зал. Перш ніж сідати, в барі, де можна було витратити останні радянські карбованці, я прийняв добрячу дозу коньяку, — і все ж ніч у позітрі перебув погано, так і не заснув як слід…

Світанок на борту літака перетворився на справжнє, не вигадане диво. Я побачив зверху гори Північної Індії. Спочатку крізь густу синяву проступали білі хребти, далі їхні схили почали набувати теплих кольорів, а по вершинах ніби хтось пензлем пройшовся, залишаючи жовтогарячі мазки.

Коли Іл-86 завершував коло над безкраїм, пласким Делі, я думав про те, що десь у цих краях лежить рівнина Курукшетра, де відбулися головні бойовища героїв епосу “Махабхарата”. Та уявити її не вдавалось… Око відзначило над вулицями дивну витягнуту вгору світлу споруду. Палац спорту, чи що?..

В аеропорт ми дісталися в суботу, третього грудня 1988 року. Стояла гарна тепла погода, наче у вересні — градусів шістнадцять. Просто не вірилось, що в Москві пронизливий холод.

Перше враження було віщим, воно визначило весь перебіг подальших подій. Представник туристської фірми Ті-сі-ай, який зустрічав нас, почепив нам на шиї традиційні гірлянди квітів. Я багато разів спостерігав цей чудовий звичай по телебаченню, але не сподівався, що гостеві підносять зрізані й нанизані на волосінь голівки чорнобривців, дуже схожих на наші, українські! Майнула крамольна думка: деякі науковці вважають, що арії, предки нинішніх індійців, мали прабатьківщину в південнім Подніпров’ї — чи не звідти бозна-коли занесені в Індостан ці скромні квіти?..