- Ти чого тут сидиш?

- Та от коза напала, - відповів я, червоніючи.

Він довго реготав, а потім ухопив мотузку, мугикнувши щось собі під носа, і пішов до того лужка, звідки ми з козою нещодавно примчали. Тварина бадьоро потрюхикала за ним.

- Це дядька Карпа коза, - мовив парубок. - Вона завжди отам пасеться, біля річки. Бач, кілочок вирвала, на волю закортіло.

- Так, - підтакнув я, плентаючись позаду й відчуваючи, що мої правдиві пояснення будуть недоречними.

- А ти її часом не дражнив? - підозріло поглянув на мене.

- Ні, що ви. Ніколи, - відказав я. Хвиля образи знов підступила до грудей, бо це таки була правда.

Ми дійшли до лужка, і парубок звернув з дороги, щоби встромити кілок у землю, а я пішов далі, до річки: на мене там давно чекали.

Хлопцям я нічого не розповів про свою пригоду, та коли ми вже повертатися назад і я знов побачив брудний куций хвіст і знайомі роги, які вже не викликати в мене такого жалю, як іще голину тому, то застрибав на одній нозі й вигукнув: «Манька! Ме-е-е!» Манька ліниво поглянула на мене й, удавши, що не впізнала, так само ліниво одвернулась.

Я засміявсь, але все ж не так вдоволено й весело, як мав би після зазнаної від неї кривди. Тепер я був певен, що кіз тримають на кілочках не для того, щоб вони не тікали, а щоб не нападали на людей.

А надто таких кіз - досвідчених, підступних і хижих.