— Певно, ви їдете на батьківщину?

— Ні, у зворотному напрямку, — відповідаю я. — Прямую до Кельна.

Точніше було б сказати, що я повертаюся з Кельна, однак з такими людьми, як Сеймур, треба бути насторожі. Особливо якщо взяти до уваги, що він вчиняє тобі допит — отак зовсім недбало, ніби між іншим.

— Гм, Кельн… Унікальний кафедральний собор. Сподіваюсь, ви відвідаєте його.

— Навіщо мені його відвідувати! Собори тим і чудові, що їх видно здалеку.

— Ви такий же, як і я, — киває головою американець. — Ніяких культурних запитів.

Далі розмова деградує до коротких фраз, які нічого не означають; паузи стають чимдалі триваліші. Навіть міцна подвійна кава не вносить пожвавлення. У мене таке враження, що цю людину давно вже гнітить моя присутність.

— Де ваш автомобіль? — запитує Сеймур, коли ми, нарешті, виходимо з «Кюрасао».

— По той бік пішохідної зони. Поставити автомобіль — тут ціла проблема.

— Тоді підемо до готелю пішки, тут менше сотні метрів.

Зупинятися в готелі — не передбачено моїм попереднім планом, однак я вже вибитий з колії плану й перебуваю в непевній зоні імпровізації.

«Чорний цап» справді виявився зовсім поряд. Всупереч моїм надіям, адміністратор повідомляє, що є вільна кімната.

— Ви мені дасте спій паспорт?

У великих готелях так заведено: залишаєш паспорт, і службовець сам заповнює картку, щоб звільнити клієнта від зайвої писанини. Подаю документ, і чоловік, навіть не глянувши на мене, ховає його в шухлядку.

— Ну, Майкле, я пішов, — кидає Сеймур. — Можливо, завтра вранці не побачимось, отже — щасливої дороги.

— Вам також, — відповідаю я. — Піду піджену автомобіль.

— Так-так, звичайно, — бурмоче американець, наче хоче сказати: і нащо ото верзти всякі дурниці.

Він киває і, майже не глянувши на мене, прямує до ліфта, а я рушаю до виходу.