Але він зовсім не квапиться йти і отруює далі мені життя своєю присутністю, як у тих моторошних снах.

На жаль, зустріч у «Кюрасао» — не моторошний сон. Інакше б я давно вже прокинувся. Ця зустріч для мене — наче удар нижче живота, один з тих несподіваних, недозволених ударів.

І все-таки Сеймур сказав: «Вам ніщо не загрожує». Аж надто благородно для того, щоб це була правда, але треба, щоб це була правда. Сеймур не належить до категорії дрібних брехунів. Це нижче його гідності. Отже, питання залишається відкритим. А коли питання відкрите, я дію за принципом: найгірший варіант найбільш імовірний.

Знову обмірковую свої дальші дії, роблю це головним чином для того, щоб не заснути. За чверть година ночі. Аж ось, нарешті, бачу чоловіка, який наближається до садової хвіртки. Проте цього разу хвіртка замкнена, і, поки він її відмикає, я опиняюся біля нього.

— Гер Шмітхаген…

Чоловік здригається, але не втрачає самовладання.

— Я прийшов по машину.

— В такий час? — збентежено каже чоловік, мимохіть порушуючи текст пароля.

— Я прийшов за сірим «мерседесом», — закінчую я свою частину пароля. — А ви повинні мене запитати…

— … Чи не прийшли ви за чорним «вольво», — додає Шмітхаген. — Тільки ж, боже мій, у такий час… Ідіть слідом за мною.

Я підкоряюсь, думаючи, що в цьому будинку ім'я боже вимовляють аж надто часто й зовсім недоречно. Господар обходить будівлю й веде мене до внутрішнього двору. Коли він зупиняється й шукає в кишені ключі, я невиразно бачу його обличчя — обличчя літньої людини, з великим носом і запалими щоками.

— Я не можу прийняти вас у будинку, — тихо попереджає мене Шмітхаген, перш ніж покрутити в замку ключ. — Прокинеться дружина. Сядьте он там, у затінку, на лаві.