— Так само, як ви пересуваєтеся тепер. Паспорт — не засіб пересування.

Тепер я пересуваюсь із швидкістю два кілометри на годину. Ми перебуваємо в районі великих магазинів і ліниво пливемо за течією в людському потоці. Обідня перерва — час, коли ковтають бутерброд або стандартну страву в якомусь стандартному ресторані Вімпі чи Макдональда, а потім шпацирують сонячним тротуаром.

Ми ж вийшли не на прогулянку, а купувати якісь косметичні препарати для Мод. Вона не підмальовується, але, певно, вживає всілякі креми й мазі для шкіри. Принаймні купує їх…

Попередні дні ми, згідно з моїми побажаннями, перебули кожний у своїй кімнаті, за винятком спільних походів у ресторан і кав'ярню. Двічі під час таких вилазок Мод зустрічалася із своїми знайомими й обмінювалася з ними кількома словами. Очевидно, випадкові зустрічі з випадковими знайомими, бо я не чув адресованої мені фрази: чи знаєте ви цю людину?

А сьогодні незадовго до обіду вона несподівано зазирнула до мене в кімнату:

— Альбере, мені треба купити крем для обличчя. Чи не будете ви такий ласкавий, щоб супроводити мене?

Ця люб'язна фраза насправді означала: ходи зі мною. Згідно з установленими Мод правилами внутрішнього розпорядку я маю супроводити її скрізь, окрім спальні.

— Навіщо вам крем? — сказав я, аби щось сказати. — У вас чудова шкіра. Якщо ви накажете мені вас поцілувати, не буде нічого дивного, коли я погоджусь.

— Якщо в жінки гарна шкіра — значить, вона старанно доглядає її, — відповіла дама, залишивши мою пропозицію поза увагою.

Отож ми в торговельному центрі, та ще й у час найбільшого пожвавлення. До того ж сонце сьогодні гріє справді по-літньому, а костюм у мене зовсім не літній, що таки дається взнаки.

— Чи не краще відкласти покупки на пізніше, а зараз заскочити кудись підобідати? — пропоную я.

— Зробимо і те й друге, — каже Мод. — Лише на п'ять хвилин забіжимо в «Карлштадт». Якраз за цим магазином є чудовий ресторанчик.