Якщо не зважати на гуркіт і жвавий рух, які псують все враження, інші дані рекламного проспекту відповідають дійсності: зелені, вкриті лісом горби — на своєму місці; вгорі, високо над міськими дахами вирізняється силует церкви; магазини біжутерії обступають вас з усіх боків, а ресторани пропонують відпочинок і багатий вибір страв за доступними цінами.

Не знаю, яке місце посідає серед цих закладів ресторан «Ріголетто», але обстановка приваблює, надто ліхтарі над кожним столиком — сідаючи й підводячись, ти неодмінно вдаряєшся об них головою. Зате в просторому прохолодному приміщенні панує тиша.

— Ви певні, що це італійський ресторан?

— Альбере, я вам уже казала, що подібні заклади різняться насамперед кухнею, — нагадує Мод. — А в будні тут завжди порожньо.

Хлопець у винно-червоному жилеті приносить меню.

— Може, ви хоч раз виявите ініціативу у виборі страв? — запитує дама.

— Я вже вибрав… Але маю на увазі не кулінарію.

— Здається, банальні жарти Франка негативно подіяли на вас, — кидає дама, не відриваючи очей від меню.

— А, власне, хто такий Франк?

— Франк — мій шеф, якщо це для вас має якесь значення.

— В якому розумінні «шеф»?

— У розумінні торговельний директор. Я працюю в торговельній фірмі, Альбере.

— Ясно.

Мені ясно не тільки те, що в торговельній фірмі є легальна посада, якою прикривається діяльність Мод, а й ще дещо. Певно, мене взяли в надійні лабети, якщо довіряють такі деталі. Мабуть, вони з Сеймуром уночі перекинулися кількома словами, інакше вона навряд чи сказала б мені це.

Їм нема чого боятись. Я людина без паспорта, без автомобіля, без зв'язку, звинувачувана в убивстві, а може, й приречена бути вбитою якогось із наступних днів.