Як довго ми сиділи, прибиті безнадією, важко сказати. Кожна мить у тій курній пустелі здавалася вічністю. Недурно араби кажуть “муки спраги — значна частина мук пекла”. У мене вже почалися світлові галюцинації: в заплющених очах щомиті мінялися кольори в незвичайних поєднаннях і в такій різкій дисгармонії, що ці уявні кольорові відчуття були справжніми тортурами. Водночас із безладних споминів і думок вибудовувалося щось схоже на колію, важкі різнокольорові шпали на якій були яскравими подіями в моєму житті, а рейками — час. “Шпали” часто випадали, мінялися місцями, завдаючи мені великої муки, і нарешті всі події, що сталися зі мною з того моменту, коли я вперше побачив світ, аж до останньої миті в пустелі, вишикувалися в послідовний ряд. Тієї ж миті минуле освітилося дивним світлом. Те світло швидко побігло по моїй життєвій колії від самого її початку, роблячи спомини такими яскравими, ніби я їх щойно пережив. Воно ставало дедалі потужнішим, і вже останньої миті, змусивши ще раз зазнати поневірянь двох останніх діб, легко вийшло за межі моєї пам’яті, освітивши події, які зі мною ще ніколи не траплялися… Власне, все, про що піде мова далі, перед тим як його пережити, я в загальних рисах побачив у тому дивному, невидимому для ока струмені світла.

Ткач замовк. За час, поки він розповідав, змінилася вахта. Від свердловини долинало тепер рівномірне гудіння, яке вряди-годи перебивалося металевим лясканням. Поле вівса в променях призахідного сонця відливало жовтизною. Ткач, який досі лежав нерухомо під абрикосом, нарешті сів; мацнув кишеню, де в нього лежали цигарки. Він курив короткими скупими затяжками. Щораз, коли вуста його торкалися сигарети, на лиці з’являлася відраза. Не випаливши й третини, він затоптав недокурок.

— Не подумайте тільки, — озвався Ткач, уникаючи дивитись у мій бік, — що бачене під час того дивного марення вказало мені шлях до порятунку. У напівсвідомому стані, в якому я тоді перебував, часточка моєї свідомості сприймала ті картини, як галюцинації, не більше.