Я спинив машину. Подивився запитально на Омара. Замість відповіді він заперечливо похитав головою, мовляв, у куряву заїжджати не слід. Об’їхати ту перепону теж годі було й сподіватися. Вона тяглася скільки ока від південного заходу на північний схід.

Тим часом дія на організм невеликої дози води зводилася нанівець. Починалися світлові галюцинації. Я знову проглядав “колись бачену” картину: Омар із “шмайсером” в руках переходив від бархана до бархана. Він то підносив зброю, то знову її опускав. Нарешті з’явився димок і почувся звук, не сильніший від звуку хлопавки. Крупна піскова миша, метельнувши довгим хвостом із китичкою на кінці, ніби розтанула. В мені раптом завирувала злість на Омара. “Не міг влучити в ту паскудну пісчанку!” — подумав я, силкуючись вийти з машини.

— Омаре, а дайте-но сюди зброю!

В цей час пролунало ще два постріли, які й пострілами не назвеш. Схоже було, що десь плеснули двічі в долоні. Тільки дві хмарки диму свідчили, що то таки стріляли. Це було останнє, що я побачив і почув, втрачаючи свідомість.

Поряд з моєю головою виросло два деревця тамарикса. Не скоро я збагнув, що то дві босі ноги. Вони були нерухомі і, здавалося, росли з піску. “Що за диво! — кволо ворухнулася думка. — Хіба люди виростають з землі, як дерева?” Погляд мій поповз по тих ногах угору. Вони й справді нагадували два деревця — були сухі й ніби вкриті оливковим нальотом. На рівні колін висіла біла ганчірка.

Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним — адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося: свідомість, життя? Мабуть, і те, й те. Що то була вода, я почав відчувати пізніше.