“Не розбризкуйте свою ерудицію, — холодно перебив його Королевич. — Я ніколи не мав підстав сумніватися в формальному рівні ваших пізнань… І переконаний, що ви знаєте — шакали дуже смердючі і боязкі… Щоб напасти на свою жертву, вони завжди збираються у зграї по шість—вісім… І я не хочу, щоб таких, як ви, шановний, зібралося в моєму інституті… Я згоден терпіти вас одного… Але не більше… Я відверто кажу вам усе просто в очі, аби потім не було ніяких пересудів. Я не вірю, що ви маєте бажання і хоч якусь змогу переробити себе, вам не сімнадцять років, ви вже не хлопчик, ви сформована особистість, і я щиро раджу вам пошукати краще місце для діяльності. Наука — не для вас. Ми всі загалом і я зокрема не допустимо вас ні до яких серйозних самостійних розробок… Роки, проведені у нашому інституті, будуть для вас марно втраченими роками. Подумайте про своє майбутнє. Врешті, все, що я вам зараз кажу, може стати вам у пригоді будь-де, у будь-якому колективі… Подумайте про сутність життя…”

Смішний академік Королевич. Він якось примудрився дожити до сивин і залишитися майже хлопчиськом — запальним, безпосереднім і часто безкомпромісним. За все своє життя він справді жодного разу не помилився в людях. І жодного разу йому не зрадив принцип цілковитої відвертості. Інколи він навіть хизувався, що може у вічі сказати все, що думає, і не зіпсувати стосунки з людиною… На нього справді не ображалися, бо вдачу Королевич мав добру, завжди був готовий прийти ближньому і дальньому на допомогу й ніколи не виявляв своєї зверхності.

“Антоне Борисовичу, — щонайспокійніше спробував промовити Куцорукий, хоча все його єство бунтувало, ображалося, він аж зубами скрипів, хоча на обличчі й утримував маску упокореного філософа, — мені видається, Антоне Борисовичу, що ви занадто категорично оцінюєте не тільки мене особисто, але й все наше покоління… Ми багато в чому відрізняємося від вас… І в цьому немає нічого дивного…”