Я повернувся до готелю, сподіваючись хоч трохи відпочити перед від'їздом.

Рано-вранці, о пів на п'яту, ми знову в порту. Навколо нас тільки вірні, щирі друзі та рідні. Моя дружина Жінетт, Жан Люк та кілька репортерів і швейцарські радіотехніки. Атмосфера хвилююча й напружена, і якось справді відчуваєш, що експедиція вже почалась — і попереду довге і важке плавання. Урочиста частина скінчилась!

Натовп потроху збільшується. Ми з Джеком п'ємо свою останню склянку кави з молоком і замовляємо по одному бутерброду з шинкою. Та коли їх приносять, ми відмовляємось. Адже в думках важку подорож уже почато, і яка кінець кінцем, різниця — перестанемо ми їсти зараз чи через кілька годин?… Тоді ми ще не знали, як часто згодом, під час тривалого посту, будемо згадувати ці бутерброди.

П'ята година! Рівно о п'ятій, з властивою всім військовим морякам світу точністю, американський катер з'являється в маленькому порту. Незважаючи на ранній час, командує ним сам капітан. Він погодився керувати всією операцією. Все готово, і ми з Джеком мовчки сідаємо в «Єретик». З самого ранку ми не вимовили й двох слів — нам важко розмовляти в таку хвилину.

— Готово? — питає капітан.

— Все в порядку!

— Рушаймо!

І катер повільно починає буксирувати човен у відкрите море. Ми сидимо один проти одного на надувних бортах, звісивши ноги у човен.

Несподівано море починає хвилюватися — нас зустрів вранішній прибій. Тепер ми уявляємо собі, що то значить погана погода на морі. Невисокі піняві хвилі набігають навально, злісно і безладно б'ються одна об одну.