Та непередбачений випадок прискорив події, і я змушений був почати свої експерименти як людина, що сама стала жертвою корабельної аварії не з власної волі.
* * *
Перш ніж вирушити в Монако, ми, Ван Хемсберген і я, мали завітати в Англію на весілля до однієї нашої знайомої. У середу, З жовтня, ми вийшли з Віссана в море на надувному човні і з новим мотором. За три милі від мису Грі-Не, на норд-норд-вест, мотор зіпсувався, і ми почали дрейфувати. Маючи намір зробити лише невеличку перевірку мотора, ми не взяли з собою ні вітрила, ні бодай маленького весла. Підштовхувані постійним північно-північно-східним вітром, ми пливли отак два дні й три ночі і ніяк не могли наблизитися до землі. Берегів не було видно, але ми знали, що узбережжя від гирла Сомми виступає в море на захід, і тому не дуже хвилювалися. Ми були певні, що дрейфуємо паралельно берегам і приб'ємося згодом між Сен-Валері та Дьєппом. Нарешті в п'ятницю, близько 9-ї години ранку, ми помітили траулер «Нотр-Дам-дю-Клерже» і скерували човен до нього, приладнавши замість вітрила чохол нашого суденця — великі труднощі долають здебільшого за допомогою простих засобів.
Цей урок не минув для нас марно. Протягом двох днів Ван Хемсберген не мав ні краплини води в роті. Що ж до мене, то я, аби вгамувати спрагу, пив невеликими дозами морську воду, знаючи, що це мені нічим не зашкодить. З харчів ми мали лише фунт вершкового масла, яке випадково знайшли в човні, і не можна сказати, щоб воно допомогло нам боротися із спрагою.