Так і пишеться:
«Практичну лекцію історії дістаємо біля берлінської колони. Від неї біжить «Алея перемог». Посередині кожної групи стояла постать монарха від часів раннього середньовіччя аж до передостаннього цісаря Фрідріха III…»
Фрідріх III! От так українська історія!
А далі читаємо ще:
Фрідріх Великий…
Фрідріх Вільгельм III.
Вільгельм I.
Вільгельм II.
Один з гетьманів, Фрідріх Великий, дуже кохався в собачках.
Історія самостійної України занотувала це в дуже зворушливих виразах:
«Біля палацу поховані улюблені його собаки, над якими плити з їхніми іменами».
Аж сльози бринять на очах в авторів історії.
«Собачок поховали…»
Не плачте, самостійні панове.
І вас поховають.
Поховають біля Гітлерової шибениці і напишуть зворушливого напису:
«Тут поховано Гітлерових собак.
Не дуже ним улюблених, проте, собак».
Хлюст
«А Бандеру хіба не заарештували німці? Хіба він не сидить у німецькій в'язниці?»
Стоїть українсько-німецька самостійна державна дірка.
Глупої ночі, на всі боки озираючись, присідаючи й підстрибуючи, як наполоханий вовк, наблизилася до дірки людина.
— Тю! Хто ж це на дірку купу костриці висипав?!
— Та яка там костриця?! То моя голова, а не костриця. Це — я! Український фюрер усього Правобережжя! Голову на прогулянку випустив! Задуха в державі! Територію треба розширювати, а то тхне, хоч плач! Ніде населенню розпросторитись. Воно к весні йдеться, гори розтали, і моря вийшли з берегів — нема ногою де ступити!
— А для мене місце знайдеться?