Тут, на чотирнадцятому меридіані, насилу набереться якихось сімсот тисяч душ. Завдяки безславним небезпекам, постійним снігам, що їх зберігають для мандрівників шпилясті гори Норвегії, вже сама назва якої кидає вас у холод, їхня величава краса, лишившись незайманою, буде співзвучною з ще недоступною для поезії красою людських створінь, що увібрали в себе цю красу. Ось історія всього цього.

Одна з таких заток, звичайна ущелина з гагарячими вічками, настільки відкрита, що море не зовсім замерзає в цій кам’яній в’язниці, де воно вирує; місцеві жителі називають цю вузьку затоку Фіордом — словом, яке майже всі географи постаралися запозичити у свої мови. Незважаючи на схожість цих каналів між собою, кожен з них має свій особливий вигляд: скрізь море заглиблюється в їхні тріщини, але всюди скелі по-різному порозколювалися, і бурхливі безодні між ними кидають виклик найдивовижнішим геометричним фігурам: ось на закрайку цієї скелі утворилися зубці, наче в пилки, а он тій з надто пласкими верхівками не завдають шкоди ні сніг, ні пишні чубчики північних ялиць; трохи далі двигтіння землі округлило химерну звивину — гарну улоговину, на якій уступами ростуть дерева з чорним оперенням. Ви можете назвати цю країну морською Швейцарією. Одна з таких заток лежить між Дронтгеймом та Крістіанією, її називають Стрьомфіордом. Хоча Стрьомфіорд не найкращий на тлі цього краєвиду, але він принаймні має ту перевагу, що ввібрав у себе всю земну пишноту Норвегії і послужив театром, де відбулися сцени однієї справді небесної історії.

На перший погляд, Стрьомфіорд нагадує вимиту морем воронку. Прохід, який до неї пробили хвилі, викликає в уяві затяту боротьбу між океаном та гранітом — цими двома однаково могутніми силами творіння: одна своєю непохитністю, а друга своєю настирливістю. Доказом цього можуть бути кілька дивовижних за формою рифів, що перегороджують вхід суднам. Безстрашні норвезькі діти стрибають у деяких місцях зі скелі на скелю, не боячись безодні завглибшки зі сто туаз і завширшки з шість футів