— Я уважно вас вислухав, Серафіто. Хоч які були незрозумілі ваші слова, вони зачарували мене. Але що ви хочете сказати?
— Ви маєте слушність, я забула вдати з себе божевільну, те бідолашне створіння, слабкість якого так вам подобається. Я мучу вас, а ви приїхали до цього дикого краю, щоб знайти тут відпочинок, ви, розбиті страшними муками невизнаного генія, ви, наснажені наполегливою науковою працею, ви, хто майже заплямував свої руки злочином і носив кайдани людського правосуддя. Вільфрід упав напівмертвий на килим, але Серафіта подмухала на його чоло, і він одразу ж спокійно заснув у неї в ногах.
— Спи, відпочивай, — сказала вона підводячись.
Серафіта поклала долоні на чоло Вільфрідові, і з її вуст одна за одною зірвалися ці виголошені із зовсім різною інтонацією, але мелодійні й сповнені доброти фрази, які, здавалося, струмували з її голови, наче тьмяне світло, що ним мирська богиня сором’язливо осяває коханого пастуха, поки той спить:
— Я можу показати себе тобі, любий Вільфріде, такою, якою я є насправді, тобі, такому сильному.
Настав час, той час, коли сліпуче сяйво майбутнього кидає свій відблиск на душі, час, коли душа втішається своєю волею.
Тепер він дозволяє сказати тобі, як я тебе кохаю. Хіба ти не бачиш, яке моє кохання, кохання без будь-якої особистої зацікавленості, почуття, переповнене самим тільки тобою, кохання, яке піде з тобою в майбутнє, щоб ти його осяяв? Адже кохання — справжнє світло.